Ульяна Бондаренко

10 віршів Тараса Шевченка, популярних у соцмережах

10

http://static.gazeta...\' alt=\'Вірші Тараса Шевченка\' width=\'570'>

Фото: Gazeta.ua

http://static.gazeta...\' alt=\'Вірші Тараса Шевченка\' height=\'100\' width=\'135'>

http://static.gazeta...\' alt=\'Вірші Тараса Шевченка\' height=\'100\' width=\'135'>

http://static.gazeta...\' alt=\'Вірші Тараса Шевченка\' height=\'100\' width=\'135'>

http://static.gazeta...\' alt=\'Вірші Тараса Шевченка\' height=\'100\' width=\'135'>

Сьогодні Україна відзначає 202 роки від дня народження Тараса
Шевченка, нашого пророка, письменника і художника. У цей день
користувачі соцмереж активно публікують фотографії, вірші поета й
демотиватори на своїх сторінках. http://gazeta.ua/'>Gazeta.ua пропонує насолодитись найпопулярнішими віршованими уривками із творів Тараса Шевченка, які розміщують у соцмережах.

9 березня 2016

(5|2)

Ульяна Бондаренко

Остап Вишня
Том 1
ТВОРИ ВЧОТИРЬОХ ТОМАХ
Усмішки, фейлетони, гуморески
1919–1925
http://coollib.com/i...\' border=\'0'>

«МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»

Сатиричногумористичні твори розходяться нині
надзвичайно швидко, але то навряд чи показник їхньої незаперечної
естетичної цінності. Скоріше — задавнений голод на веселу книжку;
хотілося б вловити в ньому приємний відгомін тих благословенних часів,
коли на українському культурному овиді засіяла зоря на ймення Остап
Вишня… 22 липня 1921 р. (саме того дня на сторінках газети «Селянська
правда» вперше з\'явився цей підпис) можна вважати початком напрочуд
стрімкого його злету на вершини красного письменства, завоювання такої
численної армії незмінно прихильних читачів, про яку мріяти тільки
геніям.

Про любов народу до Остапа Вишні написано чимало
спогадів, ходить багато легенд, та обминемо їх. Популярність письменника
цікавить нас не як самодостатнє явище, а як великий урок літератури. Бо
хоч би як ми сьогодні хвалилися розмаїтістю нових стилів і особистих
творчих манер, хоч би як закликали молодих до творення
«інтелектуального», тобто новітнього гумору, проте від часів Остапа
Вишні й донині не мали щастя бачити повторення кимось із сатириків і
гумористів такого тріумфального сходження на літературні вершини. Поки
що не видно письменника, який би так само повів за собою мільйонні маси
читати нову українську літературу.

Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в його край, —
зауважив якось літературний геній. Щоб достоту збагнути велич Остапа
Вишні, не досить прочитати сім видрукуваних і, либонь, стільки ж поки що
не виданих його томів. Для цього замало навіть переселення на постійне
проживання до Груні — рідного села письменника, яке на Сумщині, а колись
належало благословенній Полтавщині, колисці багатьох українських
чарівників сміху — від Котляревського й Гоголя до Капельгородського та
інших… Щоб нині зрозуміти творчість Вишні, потрібно ретельно з\'ясувати,
не минаючи «ані титли, ніже тії коми», хто він, легендарний Остап, чиїх
батьків дитина, де зріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з
чого радів і з чого мучивсь… Нелегка ця справа навіть в епоху гласності.
Перед нами ж бо життя, яке й досі не дуже охоче розкриває свої
таємниці, почасти поховані в недоступних архівах, а почасти збережені в
усних джерелах, що не завжди співвідносяться з істиною.

Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, в
період світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масового
терору. Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний
сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої
диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих
українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема,
Чечвянський — рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко,
Сергій Пилипенко…) й дочекатися настання «відлиги», коли вперше за
чверть віку з\'язилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки
уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого
розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не
висів дамоклів меч берієвської інквізиції. З нещасть, які випадали в
історії людства на сатириків, либонь, жодне не обминуло Остапа Вишню,
крім граничного — насильницької смерті. А втім, до цього було так
недалеко…

Народився Остап Вишня 13 листопада (1 листопада за
ст. ст.) 1889 р. — на хуторі Чечва і хрещений в миру як Павло, син
Михайла Губенка. Через шістдесят літ після цієї події він не без
лукавого усміху запише в щоденнику: «Я, такий собі Павлушка, селянський
син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина,
недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв
горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть
горнятками череп\'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван
Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б
тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так
як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку —
вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний» («Думи мої, думи мої…»)^{http://coollib.com/b...\' title=\'
Далі по тексту посилання на твори Остапа Вишні документуються лише вказівкою на назви. Усі інші посилання — повною бібліографічною довідкою.
'>[1]}.

Родина Михайла Кіндратовича Губенка була велика. Як
зауважував Остап Вишня в літературній автобіографії, «батьки були нічого
собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя
послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони
молитись милосердному». Вижило тринадцять, серед них — два майбутніх
сміхотворці — професіональні гумористи: на одну, хай і величеньку,
сім\'ю. Чи не заплутані в цій веселій справі якісь генетичні передумови?

Ті, хто близько знав їхнє сімейство, стверджували, що
батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати,
Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала
безліч народних приказок і прислів\'їв, якими густо пересипала свою
мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить епізод з
підписанням «тестаменту». Про це розповідав сам Павло Михайлович —
батько помер у нього на руках. Коли Михайлові Кіндратовичу подали для
прочитання і підпису текст, він зібрав останні сили й почав уважно
читати вголос: «Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и
памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…»
Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: «При сем
руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко». Це були його
останні слова. (Див.: Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про
письменника. — К., 1966.— С. 14).

«Батьки в мене були грамотні,— згадував Остап
Вишня. — Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не
було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у
червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал
«Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», бог його відає. Не
пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував
на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився…
Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не
вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до
«Русского паломника». Суботами, ввечері, обов\'язково читався «Паломник».

Коли вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні.

Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю
величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні,
переклеєні, та, проте, читати їх було можна» («Все життя з Гоголем»),

Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко. З
плачем просив батька, щоб після Зіньківської двокласної школи повіз на
навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та баї Михайло Кіндратович
не міг зробити йому такої ласки — не було на те грошей. Бо ще й старший,
Василь, не перейшов на власний хліб, а вдома десяток таких, що
чіпляються матері за спідницю. Спорядила Параска Олександрівна
чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військовофельдшерську
школу, де вже рік навчався Василь на «казьонний кошт» як син відставного
солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою
мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, ну а
щодо театру — то, певно, жодної прем\'єри не було пропущено. Садовський,
Саксаганський, Заньковецька, Мар\'яненко — митці, які назавжди залишили в
серці Остапа Вишні ніжну прихильність до Мельпомени, зробивши його на
все життя вірним «меценатом» режисерів і акторів. Мабуть, ця любов і
його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під
час канікул, коли із захватом грав «Халимонахвершала» у водевілі М.
Кропивницького «Крути, та не перекручуй» та інші ролі з українського
класичного репертуару.

А потім, по закінченні військовофельдшерської
школи, — служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні
ПівденноЗахідної залізниці у Києві. «Служив і все вчився, все вчився —
хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив» («Моя автобіографія»).
За цією іронічною фразою — колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню
долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях —
самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати
родині, бо лише він і брат Василь ледьледь звелися на ноги. Працював і
одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і
1917 року вступив на історикофілологічний факультет Київського
університету.

«Як ударила революція — завертівся. Будував Україну.
Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну
раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на
мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної
ради на з\'їзд, із з\'їзду на конференцію, з конференції в Центральну
раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську
бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах
бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де
співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я.

Державний муж, одне слово» («Моя автобіографія»).

Писано це в березні 1927 p. І, як бачимо, з легким
серцем, з гумором, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності
з\'ясовані, що справедливість восторжествувала і давні метання під
впливом соціальних ілюзій минули безслідно, а попереду — світла дорога
до щасливого майбутнього, і, йдучи до нього, можна тільки посміятися над
своєю колишньою наївністю.

Відтоді до кінця життя, тобто протягом майже тридцяти
років, ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з приводу
того, як він «вертівся» в роки революції. Мине від часу написання
цитованої автобіографії близько шести літ, і в «компетентних органах»
згадають його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в
нього надовго відпаде охота і до гострого гумору, і до безневинної
іронії… А тоді, коли країна бурхливо розвивалася, коли вже майже
залікувала рани, заподіяні війною, і народ пробудився до свідомого
соціального творення, вірилося тільки в людяність і добро.

Проте за наведеним вище гумористичним пасажем
письменника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі
роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку
громадську активність. Йому, не дуже й молодому, але політично всетаки
вельми наївному, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього
царистського гніту Україні вже почалося достеменне національне
відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, він прагнув
особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для
батьківщини час. Не вина, а драма його, що протягом якогось періоду
перебував поруч з тими, чия діяльність, попри всі патріотичні
декларації, виявилась об\'єктивно антинародною.

На сьогодні ми не маємо жодних свідчень про те, що
Остап Вишня стояв по один бік барикади з Грушевським і Винниченком,
яких, безперечно, міг шанувати: адже це були люди вельми популярні серед
української інтелігенції. Щодо Петлюри, то майбутній письменник ніколи
не поділяв його політичних поглядів, що легко довести змістом
фейлетонів, написаних і надрукованих буквально під боком у головного
отамана.

І всетаки в біографії Остапа Вишні були і Центральна
рада, і свята Софія (тобто Софійський собор, де відбувалися найголовніші
політичні акції періоду Центральної ради й Директорії), зрештою, був і
Кам\'янецьПодільський… «Чого я був у Кам\'янці, питаєте? — попереджував
гуморист неодмінне запитання. І відповідав: — Та того ж, що й ви!» («Моя
автобіографія»). Сказано коротко, але неясно. Очевидно, в 20х роках
запитання про Кам\'янець було настільки буденне й звичне, що не
потребувало пояснень. Під час громадянської війни, особливо в недовгі
місяці каліфствування німецькоавстрійського ставленика Скоропадського, а
потім розгулу денікінщини, чимало українських інтелігентів, рятуючись
від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — саме
до Кам\'янця. (Трагічні долі молодого поета Василя Чумака і славетного
художника Олександра Мурашка підтвердили, що передбачливість утікачів
мала під собою реальний грунт). Проте в житті Остапа Вишні це
короткочасне перебування на Поділлі відіграло фатальну роль. Річ у тім,
що туди ж, до Кам\'янця, після тривалих митарств прикочувала й
«республіка на колесах» — петлюрівська Директорія. Вимушене співжиття в
одному місті з організацією, що навіки скомпрометувала себе спілкою з
найзапеклішими ворогами, кидало тінь на кожного, хто волею обставин
опинився на берегах Смотрича. І якщо в 20х роках в країні панувала,
атмосфера дружної співпраці з усіма, хто став на бік Радянської влади,
без огляду на колишні сумніви чи й помилки, то з часом, коли декларована
демократія була спроквола підмінена режимом лякливої підозріливості,
анонімних доносів і підступних розправ, тінь Кам\'янця нависла над
багатьма українськими літераторами чорнокривавою хмарою, з якої в
будьяку мить могла вдарити (та й не одного вразила!) смертоносна
блискавка. Ось чому Остап Вишня, у 20і роки так спокійно і не раз пишучи
про своє перебування в Кам\'янці, згодом обмовився про це, либонь,
тільки раз, та й то мимохідь.

А саме в місті над Смотричем і почалася його літературна робота.

«Перебуваючи в Кам\'янці на Поділлі, написав фейлетона
про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик
(молодший).

Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував.

Потім я поніс свого фейлетона до «Народної волі».

Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре».

І надрукував» (Шквал. — 1928.—№ 52.—С. 13).

Твір, про який згадує письменник, мав назву
«Демократичні реформи Денікіна» (опублікований 2 листопада 1919 р. за
підписом Павла Грунського). Це була не перша літературна спроба. Десь за
півтора року до того, ще в Києві, Остап Вишня написав фейлетон про
одного з міністрів Центральної ради, але надрукувати його не вдалося.
Тоді він покинув навіть мріяти про роботу в газеті. А тут, нарешті,
успіх і можливість дальшого співробітництва. Фейлетони Павла Грунського
друкують мало не щодня, спершу — «Народна воля», пізніше — «Трудова
громада». За неповних два місяці опубліковано понад двадцять творів.

Газети, в яких почав літературну діяльність Остап
Вишня, були есерівськими. В них можна було надрукувати лише щось
прийнятне редакції з огляду на політику її партії. І тому не варто ні
«підтягувати» тогочасну творчість Павла Грунського до рівня
більшовицької публіцистики, ні, тим паче, паплюжити її, як то вже робили
у свій час деякі літературознавці. Хоча позиція Остапа Вишні в
1918–1920 pp. для нас достоту не ясна, проте можна з цілковитою певністю
сказати, що вона нічого спільного не мала з Директорією. Інакше
молодому фейлетоністові не довелося б напровесні 1920 р. тікати з
Кам\'янця до Києва, а не в протилежний бік, як робили тисячі інших,
набагато знаменитіших діячів культури (проте і їм закидати сьогодні
антипатріотизм — це ніби повторювати те, що робив біблійний Хам зі своїм
старим небезгрішним родичем).

Зрештою, після повернення фейлетоніста до Києва ті,
кому належало турбуватися про захист революції, не обійшли увагою
пришельця з тамтого берега: восени 1920 р. Павла Губенка заарештували,
але через півроку, після детального з\'ясування характеру його дій і
ретельного вивчення змісту писань, звільнили. Як згадують близькі Остапу
Вишні люди, діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний
момент узяв визначний діяч КП(б)У В. Елланський (Блакитний), що згодом
став одним з фундаторів української радянської літератури і відомий нині
читачам як Василь ЕлланБлакитний.

Через вісім років, коли вже не буде на світі
полум\'яного Василя, як називали його політичні соратники й літературні
друзі, Остап Вишня напише:

«На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються
люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам\'яті, не
вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

До Блакитного» і

«Після Блакитного» («Хай ясніє ім\'я його»).

Залучивши до роботи у «Вістях ВУЦВК» тоді ще не
відомого Павла Губенка, В. ЕлланБлакитний відкрив йому найбільш
перспективний шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої
хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, «як чорний віл», гранив
свій талант на вістрі політики. Він писав майже щодня по фейлетону. І
славнозвісні, нині визнані як новаторські в галузі гумористичного жанру
«усмішки» — теж наслідок його найтіснішого зв\'язку з життям народу і
прагнення негайно відгукнутися на актуальну подію чи порушити перед
громадськістю важливу проблему.

Працюючи над розв\'язанням найзлободенніших
публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й
прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув
істинних висот художності. Коли ж узяти до уваги вишнівську неймовірну
оперативність і величезну продуктивність, майстерне володіння всіма
засобами гумору і тонке відчуття сатиричної теми, то слід визнати, що
наша література ні тоді, ні тепер не мала і не має фейлетоніста такого
масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика
— громадського діяча. Він був справді з тих небагатьох літераторів,
які, зауваживши зло, недовго розмірковують над питанням, варто чи не
варто писати про це, він завжди собі відповідав: «Варто!» — і брав перо в
руки. А коли йому здавалося, що й фейлетону в певній ситуації замало,
шукав інших шляхів розв\'язання проблеми.

Одного разу в Баку, ставши свідком балаганного
кривляння на кону халтурної лжеукраїнської «трупи», він не тільки
опублікував нищівний фейлетон у «Вістях», а й подав через бакинську
газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що допустила в
республіці таку профанацію культури Радянської України.

Може, в тому й полягає феномен Остапа Вишні, що, не
думаючи про високі мистецькі цілі, він у суєті неспокійного газетного
життя творив шедеври. Навіть оперативні політичні фейлетони, на які
митець дивився як на чисту журналістику (це видно хоча б з того, що до
підсумкового чотиритомника 1928 р. не включено жодного твору на
зовнішньополітичні теми), не вмерли в газетних підшивках: будучи
сьогодні здебільшого предметом дослідження теоретиків
художньопубліцистичних жанрів, вони дають колосальний матеріал для
вивчення «технології» комічного.

1923 року в Харкові вийшла дуже весела книжка:
«Сільськогосподарська пропаганда». Авторів було два: Марк Твен і Остап
Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена «Як я був
редактором сільськогосподарського часопису» і кілька гуморесок Остапа
Вишні, зокрема «Агрономова з Пуплієм Козоцапським полеміка». Видання не
помітили тогочасні критики, та й пізніше мало хто з дослідників згадував
про нього. І даремно. Бо саме тут, у цьому факті, як сказав би О.
Пушкін, моральні спостереження важливіші від спостережень літературних.

Дебют Остапа Вишні виявився справді символічним.
Обидва письменники — Марк Твен і початківець — були першокласними
газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало
стати поруч у світовому храмі майстрів сміху. Певно, не випадково на
схилі віку Остап Вишня звертається думкою до американського гумориста і,
відзначаючи недосяжний рівень його майстерності («Я ніколи, мабуть, не
дійду до таких висот у гумористиці…»), зважує обидва творчі доробки на
терезах демократизму. Ні, в словах Остапа Вишні нема й натяку на його
власну перевагу, і всетаки…

Далебі, мало хто з письменників був таким близьким до
народу, як Остап Вишня. Він не пропускав найменшої нагоди побувати десь
«у глибинці». Географію його мандрів легко вивчати за творами, бо,
либонь, жодного разу сатирик не повертався навіть з короткочасної
поїздки бодай без циклу фейлетонів чи гуморесок, а з тривалих відряджень
приїжджав з готовими до видання рукописами. Так, «Сільські усмішки»
з\'явилися в результаті поїздки 1923 р. в с. Пасіки на Харківщині;
«Кримські усмішки» — наслідок місячного відпочинку в Нижньому Сімеїзі в
травні — червні 1924 p.; збірка «Лицем до села» написана під час
перебування в с. Мапуйлівці на Полтавщині в липні 1925 р. їде письменник
на Всесоюзну сільськогосподарську виставку — і готовий цикл нарисів та
репортажів; перебуває на лікуванні в Німеччині — привозить унікальну
книжку подорожніх нарисів «Вишневі усмішки закордонні».

Починаючи з 1924го, щороку виходило по
десятьп\'ятнадцять книжок Остапа Вишні, деякі з них перевидавалися по
п\'ятьшість разів. А в 1929 р. на Україні випущено рекордну кількість
його видань — двадцять вісім. «Усмішки» вже в 20і роки дійшли до
російського читача, побачили світ білоруською та єврейською мовами.

На початку 30х років відчувалися зміни в суспільній
атмосфері країни. 1930 р. став останнім роком масових видань Остапа
Вишні. Саме тоді було ліквідовано «Книгоспілку», яка так багато зробила
для розвитку української культури, випустивши за 8 років понад три
тисячі назв тиражем 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався в
основному в «Книгоспілці» й Держвидаві України і, отже, втратив один з
важливих каналів спілкування з читачем. Наступав період порушення
ленінських норм суспільного життя, доносів, ярликів, наклепів —
своєрідна демагогічна підготовка зарані спланованої розправи над усім
талановитим, новонародженим, що постало в українській радянській
культурі завдяки революції і було передумовою національного відродження.

1930 року з\'явилася в пресі й перша «ластівка»
(стаття під свідомо образливим заголовком «Що таке Остап Вишня»). Вона
обіцяла Остапу Вишні аж ніяк не літературну весну. І не тому, що в ній
різко негативно оцінювалась творчість гумориста. Критикували Вишню й
раніше, проте досі всетаки дотримувалися пристойного тону професійної
розмови. О. Полторацький же кидав письменникові звинувачення, які
виходили далеко за межі літературної полеміки: автора «Усмішок»
шельмували за те, що його творчість нібито «гостро конфліктує з
вузловими, відправними точками нашої сучасності», з претензією на
науковість робився висновок про «невідповідне до сучасності ідеологічне
спрямування мистецької творчості» Остапа Вишні, її «войовничий
антикультурницький характер. (Див.: Нова генерація. — Харків, 1930.—
№ 4.— С. 28). Упередженість і малограмотність критика було видно
неозброєним оком, але тон «розбору» засвідчував крайню межу суспільного
потурання в ставленні до творця, і це не обіцяло нічого доброго на
майбутнє.

Останній довоєнний цикл «Усмішок» Остап Вишня написав
навесні 1930 р. після поїздки в Барвінкове «на колективізацію». Відтоді
й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сільської тематики не
повертався. Дуже промовиста деталь! Годі й думати, що Остап Вишня не
знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в
Груні. Як і інші зіркі розумом люди, він не міг не бачити, що під
виглядом боротьби з куркульством була розгромлена економіка села,
брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було
тоді? А чи досміху було пізніше, коли на Україні почався голод 1933 p.,
що залишився в пам\'яті людей справдешнім кошмаром,? Не можна не
зв\'язувати цих соціальних потрясінь з творчістю Остапа Вишні — митця,
який відчував людську душу, як биття власного пульсу.

Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки,
коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже: «Десятирічка», — й
лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі в даному випадку, аж ніяк не
стосувалося шкільного відомства. «Десятирічка» в житті Остапа Вишні
справді була, але про цей «навчальний заклад» у роки сталінського режиму
взагалі не прийнято було говорити. Пізніше, після XX з\'їзду К.ПРС,
згадували про трагедію великої людини, але — ніби сором\'язливо, як про
таке собі прикре непорозуміння (наприклад: «У 1933–1944 роках у творчій
діяльності Остапа Вишні була вимушена перерва»), часом не без
анекдотичного нальоту. В одному із загалом цікавих досліджень, що
побачило світ порівняно недавно, на початку 80х років, подибуємо такий
пасаж: «Доля занесла (Остапа Вишню. — Ю. Ц.) в далекий Сибір, де
письменникові було доручено писати (з спеціальним колективом) історію
створення нафтової і вугільної промисловості Комі АРСР» (Анатолій
Журавський. Ніколи не сміявся без любові. К., 1983.— С. 144).
Виявляється, Остапу Вишні довірили щось там писати. Та ще й зі
спеціальним колективом… Повідане справді відповідає дійсності, але такою
ж мірою, як, скажімо, твердження: Микола І послав у відрядження Тараса
Шевченка в Оренбурзькі степи для продовження натхненної роботи над
«Кобзарем». Десять років, як і Шевченкові, довелося Остапу Вишні
перебути далеко від України, тільки не в пустельних пісках, а на
Півночі, в ПечороУхтинських таборах, страждаючи від важкої хвороби,
годуючи тайгову мошву і маючи за «співавторів» карних злочинців… Ну, а
щодо літописання нафтововугільних звершень, — то за цим перифразом
сумлінний дослідник змушений був сховати серію нарисів Остапа Вишні,
опублікованих у багатотиражці, що видавалася для таких же «істориків»,
йк і славетний гуморист.

Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився
на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав
прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника
на основі його скупих оповідей, за півроку до звільнення, тобто плітку
сорок третього, жорна диявольського млина репресій раптоїн) спинилися.
Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро: 1938 року вже
було щось подібне, коли його відправляли в далеку подорож, з якої не
повинен був повернутись. Тоді через щасливий випадок, через бездоріжжя,
він з двома конвоїрами надовго застряв у дорозі, а коли за півроку
добрався на місце, ситуація докорінно змінилася — знебувся страхітливий
Єжов, а за ним — і все керівництво табору. А новопризначене чи то не
знало про попередні розпорядження, чи то анулювало їх…

Цього разу все відбувалось загадковіше. Його
переодягли в досить пристойне, щойно зшите вбрання, трохи підгодували і
відправили до Москви. Там, у сумнозвісних «Бутирках», завершено
медичнокулінарний курс підготовки до виходу на люди, а 3 грудня — за
рішенням НКВС — звільнено. На двадцять три дні раніше визначеного
вироком строку!

Про причини цієї безпрецедентної на той час акції сьогодні можна лише здогадуватися.

Не дуже затишно жилося письменникові й на волі.
Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й
терориста, пришпилений на суді в березні 1934го, сановні благодійники, —
видно, в захваті гуманних почуттів, — забули зняти. Ця обставина не
могла не мати впливу на творчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 p.,
коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді
лишалося менше року… Тому навряд чи варто, як це дехто робить, з великим
пафосом говорити про нечуваний розквіт таланту письменника в повоєнний
період. У даному разі справедливіше подивуватися, як у таких
несприятливих творчих умовах йому вдалося написати стільки чудових
речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів. Не співати осанну
хочеться, читаючи сотні матеріалів Остапа Вишні, писаних на замовлення
редакторів, а то й визначних тогочасних урядовців, а плакати,
усвідомлюючи, на який дріб\'язок доводилося витрачати такий могутній
талант, спершу розтоптаний, а перед останньою межею піднятий з багна і
поставлений в умови канатоходця, що працює без будьякої страховки над
терарієм, де кишать змії. Що й казати, періодичні дошкульні укуси і в
цей, не найгірший у житті, період ніби й планувалися для того, щоб
письменник не забував, що, крім гумору й сатири, є такий жанр, як
«історія» далекої Півночі… Чи не тому з таким суперечливим почуттям
читаєш його блискучий памфлет «Великомученик Остап Вишня»? Закордонні
чутки про смерть Остапа Вишні, справді, були дещо перебільшені, як
жартував з подібного приводу Марк Твен, проте гумор геть пропадає, коли
подумаєш, що ці ворожі пасталакання виявилися близькими до правди, а
щодо життєвої долі інших майстрів культури — й абсолютно правдивими. І
чи справді весело було Остапові Вишні спростовувати закордонні вигадки
про свої муки, коли ще зовсім свіжими в його пам\'яті були тортури в
слідчому ізоляторі, коли його улюблений брат, пройшовши всі кола пекла
єжовських застінків, ще вісім років тому навіки відмучивсь?..

Зовні життя Остапа Вишні в останнє десятиліття було
благополучним: виходили книжки, він мав вірних друзів, чудову сім\'ю,
матеріальний достаток, добрі побутові умови. Але душу ятрили не тільки
спогади про минуле. Почуттям тривоги пройняті рядки щоденника, при
читанні якого ловиш себе на думці, що писано його щиро, проте й не без
остороги: адже твір могли читати сторонні задовго до смерті автора… Чи
не тому в ньому такі скупі рядки про пекучі проблеми тогочасної доби? В
основному ж записи — про літературу, загальнокультурні справи…

Незважаючи на хворобу, Остап Вишня багато їздить,
часто виступає перед читачами. Одна за одною виходять книжки, він
перекладає М. Гоголя, Я. Гашека, В. Маяковського, Б. Нушича, А. Чехова
та інших. Нарешті 1956 року виходять твори Остапа Вишні в двох томах, де
вперше за минулу чверть століття перевидано кілька десятків довоєнних
фейлетонів і гуморесок, правда, досить ретельно препарованих… Фейлетони
його часто друкують, вони талановитодотепні, особливо коли йдеться про
всяку закордонну потолоч; проте фейлетони, що торкалися внутрішнього
життя, своїм сатиричним вістрям, як правило, дістають об\'єкти не вище
крісла провінційного бюрократа чи голови колгоспу. Коли ж письменник
робив спробу зачепити когось, хто стояв ледьледь вище дрібного
чиновника, твір невідворотно поповнював запаси «неопублікованої
спадщини»… Прикметна щодо цього історія з фейлетоном «Про кури, про
індики, про директорів і т. ін.», написаний восени 1948 р. і
опублікований лише через 12 років. В архіві Остапа Вишні цей фейлетон
було знайдено з дуже цікавою приміткою автора: «Написано по просьбі
секретаря ЦК КП(б)У… А потім якось воно так теє… та так і замовкло». А
все тому, що персонаж цього твору (директор їдальні) розкривав нехитру,
але типову картину плинності індиків і директорів — з однією характерною
відмінністю: «індики течуть по вертикалі вгору, а директори по
горизонталі в народний суд».

Тридцять п\'ять років подарувала доля Остапу Вишні на
творчу діяльність; з них третину йому випало прожити на засланні. Інша
людина назавжди втратила б здатність сміятися, проте він знову прийшов
до народу, що відродив письменника до нового життя. «Ой, як буде комусь
соромно за мої страждання! Ой, як буде!» — писав Остап Вишня на схилі
віку. Він був дуже порядною людиною і, як то притаманно людям такого
гатунку, вважав, що більшість людей теж схожа на нього. «Шляхетна наївг
ність, — скаже хтось щодо тих його сподіванок. — Надіявся на сором
людей, які давно стратили совість». А ми скажемо: може, тому й
сподівався, що сам був совістю України.

Відповідаючи на злостиві випади, він якось записав у
щоденнику: «Мою роботу рецензував н а р о д!» Його справді читали
мільйони, його живий голос чули сотні тисяч. Він добре знав, що народ
його шаігує, народ його любить. І письменник до останніх днів не поривав
з ним безпосереднього зв\'язку: ще за тиждень до смерті виступав перед
читачами в Каховці на Херсонщині.

Помер П. М. Губенко 28 вересня 1956 р. в Києві.

Остап Вишня прийшов у літературу в складну і
суперечливу добу в житті молодої Радянської держави. Початок відбудови,
запровадження нової економічної політики. Після воєнного комунізму, з
його порушенням природних законів товарообміну між містом і селом,
потрібно було поновлювати втрачені зв\'язки, зміцнювати союз робітничого
класу й селянства. Чотири мільйони зовсім неписьменних на Україні в 1925
р. — переважно селяни, що, за виразом Леніна, стояли поза політикою. Ще
мільйони хліборобів, які лише знали азбуку та вміли розписатися. З цими
людьми Україна мала починати своє національне відродження і переважно з
них готузати нову інтелігенцію. Що ж потрібно було народові передусім?
Освіта, піднесення загальної культури, без чого ні про яку економіку на
нових засадах, ні про розвиток науки й мистецтва не могло бути й мови.

Сьогодні нам важко навіть уявити той катастрофічний
занепад економіки й культури, в якому опинилося пореволюційне село. Не
лише ентузіазм звільнених від експлуатації трудящих панував тоді в
житті. Народ тягнуло назад вікове відлучення від освіти, соціальна
інертність, породжена тиранією Романових, невміння багатьох мислити
пореволюційному і діяти в злагоді з новою мораллю і новим правопорядком.
З одного боку, економічна й культурна відсталість, з другого — відверті
вороги зовнішні й внутрішні, з третього — вороги приховані,
безпринципні пристосуванці, з четвертого — бюрократи старого вишколу, що
всілися на «радянську платформу», але, ясна річ, не викинули за її борт
ні своїх давніх мрій про «єдиную и неделимую», ні своїх прагнень
обкрадати й компрометувати молоду республіку. А ще ж троцькістське
огульне цькування селянина як начебто довічного носія реакції й
дрібновласницьких тенденцій… А ще ж і численний кримінальний елемент…

За виконання цих складних соціальних проблем, які з
граничним напруженням сил розв\'язувала партія, взявся й Остап Вишня,
взявся без далекосяжних мистецьких намірів і тим паче без надій на
матеріальне благоденство. Він не лукавив, коли писав у щоденнику, що
ніколи не думав «про гонорар, про свою славу і про всяке таке», а почав
робити те, що «могло дати користь народові» («Думи мої, думи мої…»).
Громадянський поклик спонукав його взятися за перо. І, можливо, плоди
тої подвижницької праці в ім\'я народної користі полягли б безвісними
бійцями на газетних шпальтах, якби на них не було печаті рідкісного
гумористичного хисту. Усмішка Остапа Вишні прорвала запону літературної
одноденщини і стала мистецькою цінністю на довгі часи.

Перехід письменника з ниви сатиричної публіцистики до
художньої прози відбувався досить стрімко, хоч зовні й мал

2 березня 2016

(0|0)

Ульяна Бондаренко

І минатиме час, нанизавши 
сотні вражень, імен і країн,–
на сьогодні, на завтра, назавжди! – 
ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема, 
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
     Ліна Костенко

29 лютого 2016

(0|0)

Ульяна Бондаренко

Степан Іванович ОЛІЙНИК

 http://pilipyurik.co...\' border=\'0'>

СТЕПАН ОЛІЙНИК: ПОЕТ — НА ТЛІ ЕПОХИ

Богдан СУШИНСЬКИЙ,
академік

Степан
Олійник належить до тих митців, чия творчість — явище саме по собі
яскраве, неперебутнє — виходить далеко за межі суто мистецької ниви,
мудро і владно осягаючи ниву національної свідомості, оту життєдайну
ниву, на котрій, віщо і божественно, виколосюються покоління й покоління
народу нашого.

Глибинне знання побуту, звичаїв, традицій, самих основ психології
українця; тонке відчуття істинно народного, і то не олітературеного, а
первісного, на дошкульній буденності замішаного, гумору; могутній,
неординарний літературний талант — ось те, що у вишуканому поєднанні
своєму дозволило Степану Олійнику не лише вирізнятися з-поміж плеяди
тогочасних поетів-сатириків, але й зійти на Голгофу захисника отієї, в
душевності і щирості своїй, неосяжно великої, проте перед свавіллям
чиновницьким в усі віки «маленької» людини, котра, за самим становищем
своїм, завжди виявлялася духовно і сердечно близькою йому.

Вчитайтеся в карбовані строфи гострих сатиричних памфлетів поета, з
рельєфно вигравіруваними назвами: «По шкалі номенклатури», «Нєдовложєніє
в казан», «А ми засідаєм», «Повечеряли чудесно»; вдумайтеся в
ситуаційний трагізм саркастичних есе: «Лікарня на замку», «Шахта
«нежоната» чи «Номенклатурний Мацепура», і ви відчуєте, що за кожним їх
рядком — складна філософія українського буття 60-70-х років XX століття;
за кожним порухом викривального мазка — цілі трактати з таких понять,
як людська гідність, порядність і професійна етика; за кожною
«літературною деталлю» — разюча деталь номенклатурної бундючності,
службової непорядності і цілковитого збайдужіння до самих основ
суспільного співжиття...

Я знав від друзів по роботі, 
що цей директор — кар\'єрист 
На підлабузницькій підлоті 
Надвидатний розвинув хист. 
Вмостившись вигідно за «пультом», 
Він діяв методом старим: 
Служив лиш культикам і культам 
І їхнім дамам дорогим. 
Він по шкалі номенклатурній, 
Що склалась в культовій порі, 
Містив одних в тісні конури, 
Других — у люкси нагорі... 
— Ну що ви! Всяке є насіння 
І всякий сорт працівників. 
А ви ж — начальник управління 
Всіх українських вітряків!..

...Це з одного з таких сатиричних памфлетів — «По шкалі номенклатури».

Істинний майстер слова завжди пізнається за неперебутнім талантом
своїм, афористичністю письма, виразністю і соціальною визначеністю
концепцій; і, звичайно ж, за мудрістю сентенцій, котрі визначають його
світобачення, отією природною житейською мудрістю, яка формує його
ставлення до подій, явищ, величі і ницості людського єства. Й ось у
цьому — у джерельній мудрості житейській — Степан Олійник
неперевершений.

Чи не кожну його поезію прискіпливо вивірено терезами непідкупної
порядності і кар\'єристського осатаніння; щирої відданості своїй справі,
своєму, нехай і непоказному, але потрібному людям ремеслу, й егоїстичної
зневаги до самої ідеї служіння громаді; сповідної чесності, вже навіть
не про око людське, а перед совістю своєю, і мізерної, суєтної
дріб\'язковості...

Наради, летучки... Кінця їм нема.
Штани аж блищать від сидячки...
Та ще, як на гріх, затяглася зима,
Розтягши регламент балачки.
...В людей трактори уже в поле пішли —
Гуркочуть на ниві, за гаєм...
Нам теж би отак! Та не маєм коли:
Удень і вночі засідаєм!
Все ясно давно! І тріщить голова
Від тої словесної зливи...
Давайте ж помовчим хоч тижнів зо два,
Хоч поки засіємо ниви!
(«А ми засідаєм...»)

Серед
сьогоденних розвінчувачів мистецьких авторитетів неминуче виявляться — і
вже виявляються — такі, що віднайдуть в Олійника і «щедру данину
злободенності», котра у шанувальників високого мистецтва ніколи в пошані
не була, і «пожертвування художньою вартісністю задля місткого
сатиричного слова»; й натяки на ідеологічну заангажованість...

Але чому, власне, ми повинні вдавати, що всього цього віднайти в
Степана Олійника неможливо? Аби тільки бажання! Невже не зрозуміло:
поет, який обрав найпідступнішу, терням і стернею порослу, ниву
публіцистичної сатири, свідомо прирікає себе на те, що значна частина
його творчих зусиль, значний шмат його творчості сходитиме на цій ниві
пекучою злободенщиною, неминуче сягатиме приземленості буття, і в
одноденності та перебутності своїй, свідомо поступатиметься класичним
зразкам поезії? І Степан Олійник, цей мужній митець, ця людина ліричного
— і то не лише в мистецтві, але і «в миру» — складу душі і мислення;
чудовий, пройнятий тонким народним гумором, оповідач житейських історій,
віщо передбачав і неминучість подібних втрат, і закиди естетствуючих
колег, гаразд усвідомлюючи, що далеко не все з його доробку, що
рівноцінне й адекватне його часу та його поколінню, так само адекватно
сприйматиметься поколіннями прийдешніми. Одначе його це не зупиняло:

Сатирик рівен хліборобу: 
Встає до дня, одягне робу 
І знов береться за перо, 
Усе лихе руба на ниві, 
Щоб люди всі були щасливі, 
Щоб захистить від зла добро!

Не
випещена, зманіжена ліра естета, не мантія мандрівного — у часі і
просторі — філософа від рими; не лаври улюбленця інтимної лірики, а
жорстка, пропахла землею і потом трудівника, роба — ось що чекає на
поета-сатирика Степана Олійника упродовж усього його творчого життя.
Так, щось із його доробку, справді, виявилося на вартісність
«одноденки», щось було актуальним, сприйнятним та й взагалі, зрозумілим
лише поколінню самого митця. Але назвіть мені літератора, у творчості
якого не було б, тією чи іншою мірою позначеної, данини своєму часу,
злободенності та політичним пристрастям; ідеології виживання влади й
ідеології виживання підвладних.

Згадаймо, як наші провідні гумористи скаржаться на те, що
найдотепніші естрадні шкіци, котрі в такому фаворі у нашої публіки, — в
зарубіжних аудиторіях абсолютно не сприймаються, і то не через мовні
втрати, а через цілковите несприйняття реалій радянського та
пострадянського ідіотизму; нашого з вами комунально-хрущобного,
напівжебрацького, психологічно закомплексованого існування. А що вдієш:
інша культура, інше уявлення про права особистості, інший рівень
соціальної захищеності й соціального світосприймання.

То чи ж варто дивуватися, що серед явищ, з якими доводилося
зустрічатися поколінню Степана Олійника, було чимало такого, що
опиняється поза межами нашого уявлення про взаємини між владою і
громадянином; про ставлення до моди і «модничання», тобто так званого
«стиляжства»; до прав та обов\'язків кожного з нас.

Взяти хоча б оті неминучі за тоталітарного ре¬жиму «літературні — як
їх тоді називали — парово¬зи», у вигляді окремих віршів, або й цілих
циклів, із прославлянням мудрості Комуністичної партії, без яких цензурі
і видавцям просто не уявлялася поява на світ Божий будь-якої, навіть
сатирико-гумористичної, книжки. Звичайно ж, не обійшлося без них і в
книжках С.Олійника. Але сучасники його знали, що ніякого відношення до
творчості даного письменника всі ці «паровози» не мають, а тому просто
перегорта¬ли їх. Чи надмірна, ніяким здоровим глуздом не виправдана,
заідеологізованість «кадрової політики», коли, навіть для того, щоб її
призначили майстром цеху чи завідуючим фермою, людина спочатку муси¬ла
ставати комуністом, оскільки без партквитка на ці, що вже казати — на
вищі, посади, не призначали. Ось чому на всіляких посадах виявлялася —
за Степа¬ном Олійником — така велика кількість «номенкла¬турних
«мацепур», кар\'єристів-балакунів та підлабуз¬ників, котрі, пробившись до
портфелів та портфеликів не за фаховими, а за суто номенклатурними
даними, дбали не про колектив свій, не про справу, а про влас¬не
виживання, про те, щоб завжди «дотримуватися лінії партії», про одверту
пропагандистську показуху:

Де трибуна, мікрофон, 
Там і він, як Ціцерон. 
Лиш підійде до контори 
— Клич негайно всіх на збори! 
...Трішки щось про Занзібар, 
Кілька слів про чорний пар. 
Знов торкнеться, після зябу, 
Міжнародного масштабу... 
А на той, он, ХТЗ, 
Що не оре й не везе,
А стоїть з обдертим боком,
Він не кине навіть оком.
Кожним словом — дзень та брень,
Не цікавиться лишень,
Чи тут мають трактористи
Де спочити і поїсти.

Загалом,
люди, схильні до пустослів\'я, трапляються в будь-які часи, але епоха
Степана Олійника — то була їхня епоха, зумовлена пропагандистською
демагогією, ідеологічною зацикленістю та непрофесіоналізмом великої
кількості попризначуваних «згори» партноменклатурних мацепур. Наше
покоління ще пам\'ятає, як уся країна була всіяна незавершеними будовами,
так званими довгобудами, на яких вічно не вистачало майстрів, техніки
та будматеріалів, на яких розкрадалося все, що тільки можна було
розкрасти, але там безкінечно проводилися збори тру¬дових колективів, на
яких осуджували апартеїд в Африці та капіталізм в Америці; там завжди
були щити з фотографіями передовиків та щити з соціалістичними
зобов\'язаннями; завжди викликали якісь колективи на трудові змагання, а в
робочу днину проводилися політінформації, на яких «паслися» обкомівські
та райкомівські лектори і пропагандисти... Таким був час, і читач,
котрий по-справжньому хоче збагнути сутність сатири Степана Олійника,
пізнати її злободенність, осмислити життєве коріння змальовуваних у ній
життєвих явищ, передусім, мусить знати особливості самої епохи.

Відомо, що тисячі митців, опинившись під «пресом згори», пресом
замовлень та «втручань зверху», були репресовані, або й загинули в
комуністичних концтаборах. Серед них виявилося й чимало побратимів по
перу Степана Олійника, зокрема, талановитий сатирик і гуморист Остап
Вишня. Тож, треба було й справді володіти неабиякою громадянською
мужністю, щоб у той час, нехай навіть і з певним замовчуванням та
обережностями, щоднини рядитися не в тогу служителя «великих і малих
культів», а в чорноробську робу сатирика, вирубщика «усього того
лихого», що, через невикорінюваність свою, поступово перетворювалося на
соціальне зло і національне лихо.

Так, справді, кожен митець фізично, творчо, філософсько-інформаційно
та світоглядно належить своєму часові. І то вже від нього самого, від
таланту його, від провидницького дару залежить: зуміє він, творчо
опанувавши досвід сучасників і попередників, стати мистецьким виразником
свого часу, свого покоління; уособленням дарованої йому долею епохи, чи
так і залишиться «одним із багатьох, хто намагався...», бо мудро мовила
Ліна Костенко, що не було епохи для поетів, але були «поети для епох». А
талановитий поет-сатирик, тонкий гуморист, великий знавець народного
побуту і народної психології, Степан Олійник є саме тим поетом, без
якого навіть важко уявити собі нашу епоху; який, мистецьки творячи її,
водночас сам виявляється найяскравішим її творінням.

http://pilipyurik.co...\' border=\'0'>

.. .А розпочинався життєвий і творчий шлях Степана Івановича на
Одещині, де 3 квітня 1908 року він народився в селі Пасицелах, тепер —
Балтського району. Майбутньому поетові не минуло й року, коли родина
його перебралася до Левадівки (Третьої Миколаївки) — тепер
Миколаївського району Одеської області.

І подільська краса Пасицел, і весняне марення степових ланів, котрі
намистом обрамляли Левадівку, і романтика великого портового міста Одеси
— з його самобутнім фольклором, житейською самоіронією та невмирущим
оптимізмом — згодом знайшли своє відображення в ранніх творах Степана
Олійника: «Отак і живу. З віршованих листів батькам», «Ланами йду», «Що
скажу їм», «Рибальське»... Тобто в тих творах, в яких він формувася як
лірик:

Туди, де мрій моїх джерела 
Квітчались веснами в саду, 
Де вздовж ріки біліють села 
І спіють яблуні в меду, —

Ланами йду.
А там мої з дитинства друзі. 
Я з ними ріс і коні пас, 
Ганяв зайчат у кукурудзі... 
Я славлю час,
Добу і час,
Коли пішов звідціль по праву, 
Учитись, першим у роду!.. 
В село крізь ниву золотаву 
Ланами йду!
(«Ланами йду», 1931 р.)

Тут,
в Одесі, Степан Олійник закінчив семирічну школу імені Лесі Українки,
далі — кооперативний технікум та літературний факультет Одеського
інституту народної освіти. Простежити ранній період його творчості можна
з біографічних оповідань письменника.

«У моєму степовому селі Левадівці на Одещині, — описує С. Олійник
історію появи своєї першої замітки в одеській газеті «Червоний степ», —
стояла гаряча пора. Ще тільки сонце золотило краєчок неба, а селяни вже
поспішали на поля. Уже шостий рік мої земляки-трударі сіяли й косили не
панове і не для пана, а своє і для себе...»

Зверніть увагу, як психологічно точно передано світобачення
селянина-незаможника двадцятих років, який, справді, був щасливий з
того, що вже «косив не панове і не для пана», а відтак, щиро вірив, що
тепер «косить своє і для себе».

«У ті роки великою популярністю користувалася в нашій окрузі
селянська газета «Червоний степ». Читав і я цю газету. І не раз мені
було жалко, що про інші села пишуть у кожному номері, а про моє село ні
разу і не згадувалося.

І от одного вечора, коли батьки й молодші сестри уже спочивали, я
висмикнув зі шкільного зошита два аркуші паперу, тихенько пробрався в
другу половину хати, запалив каганець і сів писати свою першу в житті
кореспонденцію».

Через тиждень замітку, про яку мовиться в автобіографічній оповідці,
було опубліковано, і саме цей факт став поштовхом, який визначив усе
подальше життя Степана Олійника, котрий більшу частину своїх літ віддав
журналістиці, працюючи в газетах Одеси та Києва: «Чорноморська комуна»,
«Вісті», «Радянська освіта», «Колгоспник України», а вже згодом, у
повоєнні роки — в редакції журналу «Перець».

http://pilipyurik.co...\' border=\'0'>

Куди б не закидала його доля, як письменник і журналіст Степан
Олійник не просто пам\'ятав, а, я навіть сказав би, сповідував батьків
заповіт, батькове напутнє слово, мовлене ще тоді, в далекі юнацькі роки,
коли Степан Олійник пізнього вечора, складав свою другу в житті
кореспонденцію для газети «Червоний степ».

«На цей раз застав мене вдосвіта за столом батько. Він не сварився. Чогось протяжно зітхнув, погладив ніжно мою голову і сказав:

— Ну що ж, коли вже у тебе така невидержка, то пиши, сину. Але пиши правду. Боже тебе сохрани щось неправедне написати!..»

«Боже тебе сохрани щось неправедне написати!..» — ось та
морально-етична заповідь, котрої великий сатирик свято дотримувався
упродовж усього свого життя. У тридцяті-сорокові роки, тобто в часи
масових комуністичних репресій, перо в руці сатирика було страшною
зброєю, поводитись із якою слід було дуже делікатно. Будь-яке запізнення
на роботу могло бути витлумачене, як звичайнісіньке собі запізнення, а
могло — і як саботаж, тобто як тяжкий державний злочин. За кілька
колосків, підібраних на вже скошеному полі і принесених до голодної
багатодітної хати колгоспника, людину могли засадити до сибірського
концтабору. За будь-яку серйозну критику, той, кого критикують, чи той,
хто критикує, — або й обидва разом, то вже залежно від ситуації та
примхи слідчих, — могли бути оголошеними «ворогами народу».

Уже й через сімдесят років по тому все ще вражаємося підлотності
звинувачень, за якими гепеушники та енкаведисти ліпили «розстрільні»
статті та смертні вироки відомим ученим, педагогам, митцям, військовим;
тисячам і тисячам заможних селян, названих «куркулями», адже лише з
України було виселено понад 200 тисяч таких родин, увесь цвіт
українського селянства!

Я не випадково згадую про це. Жорстоко пройшовся тоталітарний режим і долею видатного поета.

Я мав нагоду почути розповідь доньки його, Лесі Степанівни та сестри
Марії Іванівни, що в 1931 році Степана Івановича, тоді ще студента
Одеського ІНО, теж заарештували як «ворога народу».

Упродовж усього життя свого сам Степан Олійник і його родина
замовчували цей факт як найжахливішу сімейну таємницю. Про нього — за
життя Степана Олійника — ніде й ніколи не писали в пресі. Та й по смерті
його теж мовчали. Уже хоча б тому, що у світі існувало лише кілька
людей, котрі пам\'ятали цей факт, про який, на думку доньки поета, в наш
час читачі його повинні дізнатися.

Так, дійсно, восени 1931 року агенти НКВС заарештували Степана
Олійника прямо в студентському гуртожитку. Кілька місяців його
допитували в камерах цієї комуністичної охранки, вимагаючи зізнатися в
тому, що він є «українським націоналістом». Підставою для цього
розстрільного звинувачення слугували два факти: по-перше, частівки, які
Степан Олійник писав для студентської агітбригади «Сині блузки», але в
яких не було нічого націоналістичного; й українська сорочка-вишиванка,
котра завжди викликала ненависть у «радєтєлєй свєтлаво коммуністіческаво
будущєво». Для них кожен, хто вбирався в українську вишиванку чи
говорив, а тим паче — писав твори українською мовою, уже був
«українським націоналістом», уже викликав лють. Вирвався Степан Олійник
із підземелля НКВС лише дивом. Врятував його, судячи з усього, побратим
по перу, згодом — відомий сатирик Володимир Іванович. Це він, ризикуючи
власним життям, пише листа М.Калініну і збирає під ним двісті підписів
студентів на захист «помилково заарештованого» Степана Олійника.

Ось як розповідає про ці події один із небагатьох, хто знав таємницю
родини Олійників, — письменник Володимир Лясковський, у вже згадуваній
мною статті «Серйозне життя сатирика».

«Осінньої ночі 1931 року два капітани НКВС на «чорному вороні»
під\'їхали до гуртожитку педіна, щоб заарештувати студента Олійника, як
«ворога народу», ...і тоді його товариш (В. Іванович. — Б. С), з ризиком
для власної долі, складає емоційного листа «Всесоюзному старості» М. І.
Калініну. Двісті підписів. Може, в тридцять сьомому всі двісті
студентів загриміли б у ГУЛАГ, але в 31-му ще був якийсь просвіток. Лист
зіграв свою роль. Через кілька місяців Степана випустили з в\'язниці.
Проте здоров\'я його було підірване. Коли його викликали до військкомату,
медкомісія оголосила невтішний висновок: «білоквиточник» (тобто такий,
що не придатний до військової служби. — Б. С).
З боку одеського
літератора Володимира Івановича це, справді, був надзвичайно мужній
вчинок, громадянський подвиг. Але мало хто здогадувався, про що йдеться,
коли в присутності своїх колег Степан Олійник обіймав Івановича,
називаючи його своїм рятівником.

А закінчив інститут майбутній сатирик уже в 1934 році, рік
провчителювавши до того на переддипломній практиці в с.Бехтери
Голопристанського району на Херсонщині, в місцевому
сільськогосподарському технікумі.

Окрему, героїчну, сторінку творчої біографії його становить овіяна
вітрами війни фронтова журналістика, адже він був кореспондентом газети
«Сталинградская правда», брав участь у Сталінградській битві. Пережите
ним у цей період знайшло своє мистецьке відображення у поемах «Іван
Коляда», «Іван Семенюк», циклі «Вірші про Сталінград» — в яких
віднаходимо чимало того, що згодом у публіцистиці та літературознавстві
нашому набуло назви «окопна правда». Тобто та, не пропагандистська, не
позірна — істинна, окопно-солдатська гірка правда, без знання якої
митець не здатен був би піднятися у своїй творчості до рівня «правди
мистецької», правди життя, котра в усі віки була найвищим критерієм
осягнення письменником життєвого, документального матеріалу.
У газеті
«Вечерняя Одесса», під рубрикою «З записника письменника», якось
з\'явилися надзвичайно цікаві спогади колишнього фронтового кореспондента
«Комсомольской правды», письменника Володимира Лясковського «Серйозне
життя сатирика».

«Те, що пережив Степан Олійник на березі Волги, яка горіла і
гуркотіла день і ніч, п\'ять місяців підряд, — ділився своїми роздумами
письменник-фронтовик, — глибоко і яскраво відображено в його вірші
«Сталінград», про який командарм В.І.Чуйков сказав: «Дякуймо
українському поетові, він по-гвардійському допомагав захисникам
Сталінграда». Вірш було опубліковано в обласній газеті «Сталинградская
правда».

А 2 лютого 43-го року на центральному майдані волзької твердині
відбувся мітинг, присвячений переможному завершенню Сталінградського
побоїща. Сапери спорудили з колод трибуну, застелили її килимами,
захопленими в штабі полоненого фельдмаршала Паулюса. Генерал-полковник
Чуйков Василь Іванович у своїй схвильованій промові процитував вірш
Олійника, який став знаменитим у захисників міста:

«Спроси у того,
Кто за мать-Беларусь
Мстит пулей, ударом приклада, —
Он скажет: — Живу
И над Волгой борюсь
За край мой, за честь Сталинграда.
Спроси у того,
По ком плачут сыны
В избе у днепровского сада,
Он скажет: 
— За долю родной стороны
Дерусь у ворот Сталинграда!..»

Кінооператор-фронтовик
Роман Кармен знімав на стрічку цей переможний, завершальний акорд
істинно бетховенської могуті. Увічнив на плівці і групу письменників,
котрі натхненно розповідали світові про богатирів волзького бастіону.
Серед них були: Ілля Еренбург, Василь Гроссман, Костянтин Симонов і
Степан Олійник. Коли генерал Чуйков читав ці рядки, всі письменники і
фронтові журналісти гаряче вітали іменинника Степана Олійника».

Перший
вірш Степана Олійника був опублікований в одеській газеті «Червоний
степ» у 1925 році. Але перша збірка поезій «Мої земляки» з\'явилася лише
через двадцять років, у 1947-му, після Другої світової війни. З
упевненістю можна сказати, що ця книжка стала визначальною у творчості
поета, оскільки в неминучому виборі між лірикою і поетичним гумором, сам
талант митця віддав перевагу тому, що виявилося природнішим для
поетичної манери, світобачення і способу образного мислення Степана
Олійника, тобто гумористичній поезії.

І згодом життя підтвердило, що вибір цей був правильним. Хтозна, як
би склалася мистецька доля Степана Олійника як поета-лірика, але як
гуморист, як талановитий сатирик, він, безсумнівно, сформувався. Уже в
сорокових роках він став одним із найпопулярніших сатириків усього
тодішнього Радянського Союзу. А за збірку гумористичних віршів «Наші
зна¬йомі», що з\'явилася в 1948 році, був удостоєний Державної премії
СРСР.

Поява будь-якого художнього твору на шпальтах тодішнього офіціозу —
московської газети «Правда», уже вважалася вершиною офіційного визнання
митця. Як би ми тепер не ставилися до цього видання, але факт
залишається фактом: понад сто гумористич¬них творів Степана Олійника, що
були видрукувані в ньому, принесли поетові величезну популярність. Його
двічі нагороджували найвищою тогочасною нагородою — орденом Леніна;
двічі обирали депутатом Верховної Ради СРСР. У 1976 році, в Москві,
навіть побачила світ збірка гуморесок та фейлетонів, написаних Степаном
Олійником спеціально для «Правди». Чи ж багато знайдеться гумористів,
яким вдалося домогтися появи такої збірки?!

Утім, кажучи «написаних спеціально для «Правды», я лише віддаю данину
усталеному поясненню, яке з\'явилося в літературознавчому обігові ще за
життя, а можливо, і з вуст самого Степана Олійника. Насправді ж,
писалися вони не задля публікації в офіційній «Правде» — це видання було
лише засобом спілкування митця зі своєю читацькою аудиторією, а задля
отієї істинної, народної правди, якій він усе життя як поет-сатирик
вірно і віддано служив, яку освячував і возвеличував силою свого
високого гуманістичного таланту. Недарма ж ім\'я його почало викликати
справжній пострах у чиновництва, допомагаючи поетові обстоювати
справедливість, боротися з бездушністю, господарською некомпетентністю,
зазнайством та хабарництвом; проти отих численних крадіїв, носіїв,
хапуг, котрі будь-яку, наймізернішу за рангом, посаду свою негайно
перетворювали на «доходне місце», а ще — проти рангового чиновництва,
котре цих «діляг» опікало та оберігало.

Степану Олійнику завжди
вдавалося з великою соціальною та психологічною вірогідністю визначати
больові точки суспільного буття. Для нього не існувало проблем державної
ваги і проблем дріб\'язкових. Як журналіст, соціальний психолог,
сатирик, просто як громадянин величезної, але невпорядкованої — з
благенькими зародками демократії і нерозвиненим почуттям господаря,
почуттям власника- держави, він добре знав, що мільйонам співгромадян
його щодня отруюють життя саме оті, на перший погляд, дрібні порушення
закону, дрібні злочини; оте чиновницьке хабарництво, протекціонізм,
неповага до особистості; пихатість та зазнайство містечкових
наполеончиків, показуха та невміння господарювати, а ще — культи
всіляких вождів, вождиків та ... анонімок.

Особливість творчості Степана Олійника як сатирика саме в тому й
полягає, що найскладнішу проблему державної ваги він уміє відтворити
через погляд, розуміння і щоденні потреби простої людини і, водночас,
піднести якісь, нібито дрібні, повсякденні побутові негаразди цієї
простої людини до рівня державної проблеми.

Бо чого варте суспільство, в якому пересічний громадянин не здатен
перейматися проблемами держави, а сама держава не бажає і не здатна
перейматися проблемами свого громадянина? Відтак кожна збірка С.Олійника
віршованих гуморесок, сатиричних оповідок та фейлетонів — «Гумор і
сатира», «Сер Макітра», «Ходить перець по городу», «Дорога дама», «Який
Сава — така й слава», «Здоровенькі були!», «Дозасідався», «З житейського
поля»... — то сотні справді житейських історій, сотні сатиричних
замальовок та гострих проблемних фейлетонів, за кожним із яких —
прагнення сатирика і гумориста необразливо, але принципово поміркувати
над тим, як ми живемо, і чому живемо саме так; які проблеми, дійсно
породжені нашим державним та соціальним устроєм, а які — нашим власним
недбальством, нашою природною фізичною та душевною лінню, небажанням
самопізнаватися і самовдосконалюватися. І не варто власні пороки
пояснювати, а головне, виправдовувати пороками людства. У такому
виправдовуванні мало втіхи, а ще менше — користі.

Чудове, істинно народне, глибинне знання фольклору дозволяє Степану
Олійнику послуговуватися у своїх творах невмирущим арсеналом усної
народної творчості, житейської мудрості, усім багатством дошкульного
гумору та побутового дотепу. А знання психології «сільського дядька»,
безлічі типових характерів, допомогло йому сотворити колекцію яскравих,
образно вималюваних типів, характерів; добре впізнаваних, до художнього
образу возведених, постатей.

Класичним прикладом відтворення такого соціального, народного типу
героя є оповідка Степана Олійника «Де Іван?!», відтак, і сам твір цей
постає перед нами такою собі маленькою класикою. Тут поетові вдалося
віднайти унікальний прототип, сотворити образ отого всюдисутнього
«майстра на всі руки», штрихи до портрета якого можна розпізнати в
прототипах багатьох сільських «дядьків», з якими Степан Олійник як
журналіст міг бути особисто знайомий. І заслуга поета полягає в тому, що
він зумів витворити отой ідеал людини, покликання якої — служити
громаді, служити, незважаючи на те, що керівництво так і не навчилося
помічати цю людину, а коли йшлося про визнання її заслуг, про бодай
якусь там відзнаку чи винагороду, — просто забувало про її існування.

... Роботяга- ветеран, 
Все він може — наш Іван! 
Став мотор, чи апарат, 
Чи січкарня біля стогу 
— (Зробить швидко, в акурат) 
Всім іде на допомогу! 
...Та й таке сказати час! 
Біля клубу стенд у нас: 
Фото кращих, імена 
І слова: «Героям шана!» 
Всі представлені сповна, 
Та немає там Івана!

Такі
ж яскраві типи віднаходимо в оповідках Степана Олійника «Балакун»,
«Відповідати я не хочу...», «Теоретик», «Фігура», «Номенклатурний
Мацепура»... Ясна річ, вони мають різне смислове та
соціально-психологічне навантаження, несуть у собі різні емоційні
заряди, становлять різні моделі світогляду і суспільної поведінки. Проте
існує і щось таке, що об\'єднує їх — передусім, яскрава
індивідуальність, підсилена типовістю та впізнаваністю; чітке визначення
суспільної ніші. Контрастно доповнюючи одне одного, або, навпаки,
контрастно антогонуючи, ці типажі створюють більш-менш цілісне уявлення
про повне зібрання характерів гумориста, його вміння віднаходити й
кількома точними, майстерними мазками літературного пензля окреслювати
ту чи іншу постать на ниві нашого буття, той чи інший
соціально-психологічний тип.

У переважній більшості своїх творів Степан Олійник постає перед нами
самобутнім оповідачем та неперевершеним сатирико-гумористичним
інтерпретатором усіляких проблемних, побутових і життєво-дошкульних явищ
нашого буття. Щоб переконатися в цьому, досить пройнятися духом його
популярних віршованих та прозових фейлетонів, гуморесок, дружніх шаржів
та іронічних замальовок: «Кожушок», «Саливон Могоричний», «Є і такі
дядьки», «Данило Жук — кандидат наук», «Сам себе перехитрив», «Слово
швейцара дяді Макара»...

Справжній митець починається не з
таланту, а з монолітно сформованої, яскравої особистості, з твор¬чої
індивідуальності. Талант, працелюбність, освіта, професіоналізм... — все
це лише основа, оті складові, з яких дана творча, громадянська
особистість має фор¬муватися. А Степан Іванович постає перед нами саме
такою — виразно, рельєфно, психологічно викарбуваною Особистістю. Степан
Олійник як «постать у житті» і Степан Олійник як «постать у літературі»
— органічно поєднувалися, доповнюючи, збагачуючи та вивершуючи одна
одну. І про це свідчать не лише його твори, але й враження його
сучасників, колег, людей, котрі пізнавали його з відстані душі, з
відстані рятівної руки друга, і то в усіх можливих іпостасях: поета,
воїна-фронтовика; відважного правдолюба, захисника скривджених;
бійця-газетяра, який уміє тримати удар і який знає ціну справедливості;
зрештою, компанійського дотепника і чудового сім\'янина.

Прочитавши книжку Степана Олійника «Наші знайомі», корифей
української гумористики, її класик Остап Вишня, думку якого Олійник
поштиво шанував і до слова якого прислухався із вдячністю професіонала,
прорік:

«Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім,
глибоким своїм гумором, гумором оригінальним. Степан Олійник уміє люто
покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти теплою своєю посмішкою...
Позитивний гумор у гумористичній літературі — дуже цікаве явище, нове,
своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові
шляхи, нові властивості».

Цілком зрозуміло, що ця висока професійна оцінка стосується не тільки
згаданої збірки, а й розповсюджується на всю творчість Степана
Олійника. Недарма ж, як гуморист і сатирик, він був надзвичайно
популярним у читацькій аудиторії, недарма ставав кумиром усіх тих залів,
у яких йому доводилося виступати.

«Перед найрізноманітнішими аудиторіями, — засвідчує цей факт знаний
гуморист і перекладач Дмитро Білоус, — Степан Іванович незмінно читав...
свої гуморески. Твори ці звучали по-новому: по-перше, в них були
підмічені цікаві життєві факти; по-друге, вони, як правило,
гостросюжетні; по-третє, автор, з одного боку, вірний традиції
українського гумору, а з другого — зовсім не схожий на попередників: ні
на Руданського, ні на Самійленка, ні на Капельгородського.
...Оригінальною людиною був. Чудовий оповідач. І в товаристві, і на
сцені. Часом розказував про події, свідком яких комусь із нас доводилось
бути. Тоді ми помічали, як гуморист мальовничо домислює деталі, і так
звикає до них, що при повторних розповідях, цілком забуваючи, як було
насправді, сам уже щиро вірить у домислене. Так він часом придумував
цілі епілоги слідами своїх фейлетонів і гуморесок. ...А ще він умів
оповідати в особах, неперевершено перевтілюючись у різних персонажів
оповідок».

«Популярність творів Степана Олійника в народі була величезною, —
ділиться своїми спогадами лауреат премії ім. Степана Олійника Анатолій
Гарматюк, визнаючи при цьому метра-гумориста за свого вчителя.
«Пригадую, дивився його виступ в одній із телевізійних передач. Автор у
своїй неквапливій манері читав-розповідав гумореску «Проводжали в армію
Петра». На якомусь рядку трішечки збився, виникла пауза. Так і хотілося
підказати цей рядок! Та мене випередили... глядачі в залі, перед якими
виступав поет. Вони мало не хором продекламували рядок, і це було добре
чути й нам, телеглядачам».

«Під вишколено дотепне перо Степана Олійника влучно попадала усяка
дегенерація, — додає Олександр Ковінька. — Спасибі йому і його
невтомно-разючому перу!»

Професор, доктор філологічних наук Іван Михайлович Дузь, який
тривалий час очолював Одеську письменницьку організацію, був одним із
перших дослідників творчості С. Олійника. Він же стояв і біля витоків
Олійниківських днів та Олійниківських читань на Одещині, котрі за
двадцять років — ми оце відзначаємо їх ювілей — встигли сформуватись у
стійку всеукраїнську літературно-мистецьку традицію, з якою пов\'язані
творчі долі цілої плеяди відомих українських гумористів: Володимира
Івановича, Костянтина Сергієнка, Дмитра Білоуса, Полікарпа Шабатина,
Олега Чорногуза, Віктора Дзюби, Володимира Гараніна, Анатолія Гарматюка,
Василя Кравчука, Пилипа Юрика, Петра Сиволапа...

«Ще під час першої зустрічі, — ділиться враженнями Іван Дузь, — я
розповів Степанові Івановичу, що вивчаю його творчість, зібрав усі
першодруки ранніх творів і збираюся писати про нього книжку.
— А
може, ще рано? — запитав. — Он, дивіться, Микита Годованець. Який
байкар! Скільки написав! А скільки перестраждав! А хто так перекладає
сатиру, як він? Усіх байкарів світу осягнув. А що про нього написано,
крім газетних рецензій? А Олександр Ковінька? Це ж велет. Після Остапа
Вишні він — перший. Його дорікають у низькому рівні інтелектуальному.
Думаю, що те йде від снобізму. Він земний. Глибина неймовірна.
Чутливість до життя надзвичайна...»

Досить часто митець найповніше, образніше й невідворотніше
характеризується саме тим, як він... характеризує своїх колег. Оскільки,
підступаючись до справедливої оцінки колеги, змушений розчавлювати в
собі творчого ревнивця, професійного сноба: «Хто там ще наважується
писати, якщо вже я сам взявся за перо?!»; самовпевненого самолюбця й
одчайдушного заздрісника. Так от, вважаю, що в характеристиках, котрі
дає своїм колегам Степан Олійник, — теж контрастний мазок життєвого
пензля на портретному полотні самого цього творця. Відтак, безумовно,
сприймаю і спогади сестер Степана Івановича — Оксани та Марії Олійник:
«Він любив робити людям добро. Цим жив. Зла нікому не тільки не робив,
але й на думці лихого не мав, навіть до тих заздрісних людей, які часто
псували йому нерви. Але до несправедливості, нечесності був
непримиримим.
Обурювали його нечесність, крутійство. Степан прекрасно
ставився до дружини, завжди був уважним, любив її. Дуже любив дочку
Лесю і до нестями — онучку Оксаночку. Який він був щасливий дід!..»

«Степана
Олійника багато читали і читають, починаючи від шкільної та клубної
сцени, до столичних естрад та святкових концертів, — доповнює образ
митця Василь Козаченко. — ...Чимало було і є інтерпретаторів

27 лютого 2016

(0|0)

Ульяна Бондаренко

Рідна земля

Опубліковано Павловьскою Сашою в http://virshik.com.u...\' rel=\'tag'>Вірші про Україну

http://virshik.com.u...\' height=\'263\' width=\'400'>Україно моя дорога,

Цвіти ясно на вічні віки.

Україна вільна моя,

Єдина на всій Землі.

Де колись була Київська Русь,

Де колись йшли в похід козаки.

Я колись на завжди повернусь,

На цю землю кохану завжди.

Сине небо барвінком цвіте,

Стигнуть на полях вже колоски,

І калина високо росте

Це зі мою Батьківщина завжди.

Україна моя дорога,

Вільна Птиця на вічні віки,

Соловейко не знайде пісні,

Яка цінна,красива вона

Моя рідна земля,

Тут родилася я.

І тут я росла,

І тут я любити навчилася.

І тут я співала Вкраїни

Всевічні пісні,

І так я цю землю люблю,

І по ній лише хочу іти.

(©Саша Павловська)

12 лютого 2016

(0|0)

Ульяна Бондаренко

Червона калина

12 лютого 2016

(0|0)

Ульяна Бондаренко

Іван Коваленко – портрет особистості у питаннях та відповідях

12 лютого 2016

(0|0)